Одеська Кірха: від першого каменю до відродження громади

Сьогодні лютеранська церква Святого Павла на вулиці Новосельського, яку одесити звично називають Кірхою, є не лише архітектурною пам'яткою, а й живим осередком громади. Її історія почалася задовго до появи сучасної будівлі: ще у 1763 році іноземців запрошували переселятися до Російської імперії, обіцяючи свободу віросповідання та пільги. Серед тих, хто прибув на південь, були німецькі ремісники, торговці, чиновники та інтелігенція, частина з них оселилася в Одесі.

У 1803 році неподалік міста виникла колонія Гросслібенталь, а до Одеси призначили першого лютеранського пастора Генріха Пферссдорфа. Для поселення лютеран виділили Верхню колонію, де згодом і з'явилася Кірха. Спочатку громада не мала власного храму й проводила богослужіння в орендованих приміщеннях. У 1811 році віряни звернулися до міської влади з проханням дозволити будівництво, але через воєнні події реалізацію відклали. Лише у 1823 році для храму виділили ділянку на нинішній вулиці Новосельського.

Першу Кірху почали будувати у 1824 році за проєктом Франческо Боффо. Для архітектора це був один із перших великих проєктів, однак старт виявився невдалим: того ж року обвалилися дзвіниці та десять колон фасаду. Роботи доручили досвідченішому Георгію Торичеллі, і саме за його участі храм завершили. 9 жовтня 1827 року церкву на честь апостола Павла урочисто відкрили та освятили, встановивши орган і два дзвони.

До середини XIX століття громада зросла, і навколо церкви сформувався цілий комплекс установ. У 1841 році почали будівництво будинку для пастора, у 1845–1846 роках створили приміщення для бідних, літніх і непрацездатних, а у 1958 році (так у джерелі) відкрили общинну школу «Німецьке училище Святого Павла». У 1866 році в храмі з'явилося газове освітлення. Наприкінці XIX століття стара будівля вже не відповідала потребам громади, тож у 1894 році вирішили використати частину наявних конструкцій, зокрема фундамент і перший ярус вежі з дикого каменю. Новий проєкт підготував Герман Шеврембрандт, йому допомагав А. Б. Мінкус, а підрядні роботи та консультації вів Християн Скведер.

Урочисту закладку нового храму провели в червні 1895 року, а відкрили й освятили його в червні 1897 року. Церква мала вміщувати близько 1500 людей, її довжина сягала близько 50 метрів, а висота дзвіниці — 48 метрів. Споруда поєднує готичні риси з романським плануванням, зведена з блоків пористого вапняку та посилена контрфорсами. П'ятиярусна стрілчаста дзвіниця розташована з північно-східного боку, а з південного та західного кутів здіймаються чотириярусні вежі. Завдяки розташуванню на високій частині плато вежу було видно з моря.

Після встановлення радянської влади церква зазнала тиску. У жовтні 1921 року з храму вилучили метричні книги, а 3 травня 1922 року — церковні цінності. «Після того, як було зруйновано Преображенський кафедральний собор, більшовики закрили церкву св. Павло. За роки комуністичного правління церква сильно занепала. Останній її пастор, Карл Фогель, був без суду розстріляний 1937 року. У 1941 році подібна доля спіткала і органіста Теофіла Ріхтера, батька знаменитого піаніста Святослава Ріхтера. Парафіяни громади були змушені тоталітарними режимами залишити Одесу. Церковне життя зупинилося на багато десятиліть», — зазначають на офіційному сайті Німецької Євангелічно-Лютеранської громади Святого Павла та Одеської кірхи. У 1941–1944 роках богослужіння частково відновили, але після війни будівлю використовували як спортзал, бібліотеку та концертну залу.

На початку 1960-х аварійний стан храму став приводом для планів знесення: на його місці хотіли звести гуртожиток для інституту зв'язку. Проти виступили студенти та творча інтелігенція, завдяки чому будівлю вдалося зберегти. У травні 1976 року сталася масштабна пожежа, яка знищила внутрішні конструкції, залишивши лише кам'яні стіни. Понад десять років храм стояв напівзруйнованим.

Повернення Кірхи до релігійної громади стало можливим у незалежній Україні. У 1992 році будівлю передали Німецькій євангелічно-лютеранській церкві України. Обстеження виявило наскрізні тріщини та пошкодження фундаментів, особливо у вівтарній частині. Пошкоджену частину розібрали, а стару цеглу використали для Німецького культурного центру позаду. Відновлення тривало близько п'яти років: двері відтворили за історичними фотографіями, храм отримав новий дах із черепиці та стелю, а фасади відновили за проєктом Олександра Голованова. Над інтер'єром працював баварський художник Тобіас Каммерер, який створив мальований вівтар і плафон.

Сьогодні церковна зала має висоту близько 13 метрів і площу приблизно 400 квадратних метрів, тут облаштовано близько 500 сидячих місць. Лави подаровані німецькими церквами, а меблі привезені з Німеччини. Серед особливих дарунків — дві барокові скульптури апостолів Петра і Павла від римо-католицької громади Регенсбурга. Нові дзвони виготовили в Пассау в майстерні Рудольфа Пернера: дзвін Христовий вагою 1000 кілограмів подарований Регенсбургом, дзвін Апостола Павла — 690 кілограмів, Апостола Петра — 480 кілограмів, Діви Марії — 280 кілограмів. 27 лютого 2010 року їх освятили та підняли на вежу. Тоді ж Кірха отримала великий концертний орган 1964 року з лютеранської церкви Святого Хреста в Нюрнберзі, а у 2001 році в малому залі встановили компактний орган на шість голосів.

Зараз на вході до храму є меморіальна дошка пастору Карлу Фогелю та органісту Теофілу Ріхтеру. Поруч працюють освітні та культурні установи, у дворику іноді проводять ярмарки. Неподалік розташований Німецький діагностичний центр, а на сусідній будівлі — мурал, присвячений Одесі та Регенсбургу із зображеннями Оперного театру, Регенсбурзького собору і Кам'яного мосту. Кірха стоїть на Новосельського, 68, дістатися можна трамваєм №15, поруч проходить маршрут №221. Храм відкритий для всіх відвідувачів.