«Головне — не панікувати»: одеський рятувальник Віталій Лабутін про роботу після атак і порятунок людей

Віталій Лабутін — головний майстер-сержант, командир відділення Головного управління ДСНС України в Одеській області. За його словами, рятувальником він ставати не планував: спершу це була просто робота, але з часом прийшло розуміння і специфіки професії, і власної відповідальності.

Один із перших серйозних виїздів запам’ятався йому назавжди — пожежа в дерев’яному ресторані на об’їзній дорозі. На момент прибуття вогонь уже повністю охопив будівлю. Тоді рятувальники витягли одну людину, а інша, на жаль, загинула.

Новачків, каже Віталій, до складних ситуацій підводять поступово. Спочатку вони виїжджають на звичайні виклики, спостерігають за досвідченішими колегами й адаптуються до роботи в задимлених приміщеннях. На серйозну пожежу початківця не відправлять — він допомагає з іншими завданнями й навчається на практиці.

Коли лунає повітряна тривога, особовий склад спускається в укриття. Виїзд на місце удару відбувається вже після відбою: були випадки, коли рятувальників відправляли на місце під час небезпеки, і це закінчувалося трагічно. Психологічно робота після ворожого удару відрізняється від звичайної пожежі — інший масштаб, можливі постраждалі, а іноді й кілька охоплених вогнем поверхів.

Найскладнішою добою за час служби Віталій Лабутін називає пожежу на нафтобазі на вулиці Вапняній у перший рік повномасштабної війни. Через велику кількість розлитого пального гасіння затягнулося, і рятувальники працювали близько 12 годин без перерви.

На кадрах після прильотів, зауважує він, не видно найголовнішого — людського болю. Фотографії передають руйнування, вогонь і роботу надзвичайників, але не те, що переживають люди в ці хвилини.

Серед випадків, які запам’яталися, — порятунок бабусі на вулиці Боровського: жінка не могла вийти з пошкодженої будівлі самостійно, тож її спускали рятувальники. Рішення про те, кому допомагати першим, ухвалюють за секунди, виходячи з рівня небезпеки: якщо в задимленому приміщенні є двоє людей, яких можна винести, виноситимуть обох, а якщо горить одна квартира, а з сусідньої лише кличуть по допомогу — пріоритет у тих, хто в більшій небезпеці.

Найскладніше під час роботи з-під завалів — знайти людину. Рятувальники аналізують, де вона могла перебувати в момент обвалу: уночі це може бути ліжко, іноді — ванна кімната. Бездумно розбирати все навколо не можна, адже зайва фізична робота означає втрачений час.

Ті, кого вдається врятувати, найчастіше не можуть сказати нічого — людина перебуває в шоці. Найважче для надзвичайників — ситуації, коли гинуть або травмуються люди, і це насамперед психологічний тягар. «Ми намагаємося сильно не брати це в голову, тому що ситуація вже сталася. Ти вже нічого не можеш повернути чи змінити», — пояснює Віталій Лабутін.

Ускладнюють роботу й самі люди, коли намагаються гасити пожежу власними силами замість того, щоб одразу телефонувати до ДСНС. У результаті вогонь може поширитися швидше, а людина дістає опіки та травми. Рятувальники виїжджають і на тварин: визволяли котів, собак, папуг і хом’яків, а якось дістали щенят, які застрягли між будинками.

Страху перед виїздом на пожежу, за словами Віталія, немає — він може з’явитися вже під час гасіння, наприклад у напівзруйнованій будівлі, де не знаєш напевно, чи витримає конструкція. Утома ж наздоганяє після зміни: на пожежі працюєш на адреналіні, а виснаження усвідомлюєш уже в частині. Складні виклики колеги обов’язково розбирають разом, щоб зробити висновки на майбутнє, а важкі спогади, особливо пов’язані зі смертю, психіка з часом відсікає сама.

Головна порада одеситам на випадок небезпеки від російського обстрілу — не панікувати. «Якщо вже виникла паніка, треба хоча б трохи себе зупинити. Можна просто порахувати до трьох або до п’яти, щоб заспокоїтися й почати нормально діяти», — каже рятувальник. Саме паніка, за його словами, часто призводить до нещасних випадків, бо людина перестає розуміти, що робить.

Напередодні Дня рятувальника ці слова варто пам’ятати: за кожним спокійним ранком одеської громади стоїть цілодобова служба людей, які готові зайти туди, звідки інші тікають.