Одеса в сучасній прозі: якою бачать Південь письменники
Напередодні другого літературного фестивалю «Порт» в Одесі варто подивитися, як сучасні автори — українські та зарубіжні — зображають південне місто та його околиці. Пропонуємо добірку творів, що показують Одесу не лише як локацію, а як простір, де перетинаються історії, травми та спогади.
Одеса вже давно приваблює письменників, однак у літературному дискурсі України Південь часто залишається в тіні інших регіонів. Море — головна міфологема одеського тексту, але, як зауважують літературознавці, в морі є напрямки, а не дороги. Цьогорічний фестиваль «Порт», що відбудеться в перші вихідні вересня, стане другою спробою зібрати авторів і читачів, аби обговорити, чим живе південна література.
Серед помітних новинок — роман Євгенії Генової «Мої бабусі не дожили до війни» (2025). Це родинна історія, що розгортається на тлі початку повномасштабного вторгнення. Авторка звертається до архівів власної родини, розповідаючи про жінок з Одещини, які переживали травматичні досвіди та вчилися виживати. «Я думаю про те, що моїй прабабусі Євгенії було 36, коли почалася її велика війна. Мені — 38. У неї було троє дітей, ошатна хата під залізним дахом у селі поблизу Одеси і мобілізований у перший же день чоловік», — пише Генова, осмислюючи власний досвід дорослішання під час війни.
Одеса в прозі постає і як місце пам’яті, і як простір, де перетинаються різні культури. Американський поет Ілля Камінський у збірці «Танці в Одесі» зображує місто як простір тиші — через історії єврейських родин, що вціліли в Голокості. Для нього Одеса — «місто, яке не належить жодній нації і говорить мовою тополь». Натомість канадський автор Марк Саліван у романі «Остання зелена долина» розповідає про родину німецьких колоністів з Одещини, які тікали з нацистами наприкінці Другої світової.
Чимало творів показують Одесу як простір переходу. В оповіданні Сергія Осоки «Не хочу на море» місто стає порталом між дитинством і дорослішанням: хлопчик, який приїздить на операцію до Інституту Філатова, закохується в море, а згодом саме тут дізнається про розпад Союзу. Схожу функцію Одеса виконує в оповіданні Олексія Дмитренка «Стежка на обриві», де місто залишається найсвітлішим спогадом дитинства.
Зарубіжні автори також звертаються до одеських сюжетів. Британка українського походження Анна Шевченко у романі «Гра» вплітає Одесу в детективну історію про пошуки документа, підписаного в Ялті 1945 року. Нідерландська письменниця Ліза Віда у творі «Олександра» показує місто крізь призму родинної пам’яті: героїня, яка народилася вже в Нідерландах, приїздить до Одеси, щоб віднайти власну ідентичність. А німецька авторка Катерина Поладян у романі «Золоті піски» починає історію з Одеси 1922 року, коли двоє дітей спускаються Потьомкінськими сходами перед еміграцією.
Є в добірці й твори, що показують Одесу як місце розв’язки драматичних подій. Владислав Івченко в «Битві за Одесу» переносить читача в 1914 рік, де слідчий Підіпригора розслідує серію вбивств у порту. Роман Андрія та Світлани Клімових «Ті, кого нема» використовує одеські локації — готель на Рішельєвській, спортінтернат біля мореходки, вокзал — як декорації для фінальної зустрічі персонажів, для яких місто стає транзитним простором.
Окремо варто згадати Катерину Калитко, яка в оповіданні «Мартин» з книги «Земля загублених» поміщає в санаторій під Одесою пораненого військового перекладача. Його щоденні прогулянки до моря стають спробою віднайти межу, за якою можна зупинитися. Одеса тут — місце, де людина зустрічається з власними демонами.
Південь України в сучасній прозі — це не лише курортні пейзажі чи колоритні діалоги. Це простір, де перетинаються історії різних народів, де trauma війни і пам’ять про минуле формують нові сенси. І хоча одеський текст досі часто сприймають крізь призму стереотипів, саме такі твори — українські та перекладні — дозволяють побачити місто й регіон у всій їхній складності.
