В Одесі показують «Докази життя» миколаївського фотографа Сергія Мельниченка

До експозиції увійшли серії «Татуювання війни», «Попід Дніпром» та «Плівки з передової: фотографії, листи і артефакти українських військових». Разом вони показують, як фотографія фіксує і особистий, і колективний досвід війни.

«Татуювання війни» Мельниченко створив у 2023–2024 роках: це чорно-білі аналогові портрети, на які накладаються проєкції зруйнованих війною місць. Так на тілах героїв ніби з'являється «другий шар» пам'яті.

У 2024 році з'явився проєкт «Попід Дніпром». Автор проїхав майже 10 тисяч кілометрів уздовж Дніпра й сфотографував близько 50 людей у 13 містах — від Миколаєва, Херсона й Одеси до Києва, Бучі, Ірпеня, Запоріжжя, Харкова та Донеччини. Героями стали військові, студенти, матері, вчителі та волонтери, а через їхні історії видно повсякдення під час війни, втрати, свободу й гідність. Серію створили за підтримки гранту Alexander Tutsek-Stiftung Photography Grant 2023/24; паралельно з нею фотограф зняв документальний фільм.

За словами Мельниченка, всі три проєкти об'єднує досвід переживання війни, і водночас вони позначають різні етапи його роботи під час повномасштабного вторгнення — від художньо-концептуальної фотографії до документальної та партисипативної практики.

«Кожен із них є самодостатнім фотопроєктом, але разом вони складаються в один шлях. Він почався з художньо-концептуальної фотографії, перейшов у документальну і на цей момент привів до "Плівок з передової"», — розповів Сергій Мельниченко.

Миколаїв займає в експозиції окреме місце: місто є одним із пунктів маршруту «Попід Дніпром» і частиною ширшої розповіді про український Південь. Кураторка виставки Юлія Манукян каже, що їй було важливо показати Мельниченка одночасно як художника й куратора та зробити акцент на Півдні — у всіх трьох проєктах є роботи, пов'язані з Миколаївщиною, Херсонщиною та Одещиною.

«Я заздрила Миколаєву, якому пощастило мати таку багатогранну й талановиту людину. З іншого — безмежно раділа, що український Південь має свого пасіонарного ентузіаста, здатного зробити його помітним і вагомим на "фотографічній" мапі країни», — сказала кураторка.

Кураторка музею Анна Мороховська пояснює: для закладу важливо показувати досвід українського Півдня, а виставка розповідає про те, як повномасштабна війна змінює міста регіону та позначається на повсякденному житті людей.

«Сергій Мельниченко дуже яскраво і водночас емпатично працює з цим досвідом. Через його роботи ми бачимо війну через життя конкретних людей. І Миколаїв тут природно займає важливе місце — як частина того Півдня, про який ми сьогодні хочемо говорити», — розповіла Анна Мороховська.

Третій проєкт — «Плівки з передової» — Мельниченко розпочав у 2025 році. Він передав 25 одноразових плівкових камер українським військовим на різних напрямках фронту й запропонував їм знімати власне життя, почуття та те, що вони самі вважатимуть важливим. Разом із плівками військові повертали авторові особистий предмет на власний вибір і написаний від руки лист.

«Насправді не можна сказати, що я пропонував військовим знімати саме побут, а не бойові дії. Моє прохання було простим: фотографувати те, що вони відчувають і що самі захочуть», — пояснив фотограф. За його словами, більшість учасників обрали для зйомки життя, побут, побратимів, любов, тварин, роботу та пейзажі. «Для мене це дуже символічно і чудово», — додав Мельниченко. Цей проєкт, де він уже не автор знімків, а ініціатор і куратор, митець називає повністю партисипативним.

«Різниця між тим, щоб знімати самому і передати камеру герою, величезна. Це нереальний досвід, коли ти не знаєш, який результат отримаєш, і кожен кадр, кожен сюжет для тебе загадка», — говорить митець.

«Плівки з передової» отримали першу премію PhMuseum Photography Award 2026 та PhEST International Award в Італії. У 2026 році проєкт показували в Нью-Йорку, Копенгагені та в межах Athens Photo Festival у Музеї Бенакі, а в жовтні його мають представити у Fotografiska Stockholm.

Назву виставки Юлія Манукян трактує як метафору існування та опору в умовах війни. За її словами, фотографія тут стає не лише фіксацією події, а й способом зберегти людський досвід.

«У реаліях повномасштабної війни вся країна опиняється в ситуації, де ворог намагається стерти саму присутність, пам'ять і суб'єктність. У цьому світлі кожен акт творчості, кожен кадр чи збережений артефакт стають прямим доказом того, що ми є, ми тримаємося, нас не стерти», — зазначила кураторка. Вона додає, що фотографія за своєю природою є «доказом життя», бо фіксує людину чи об'єкт, які були перед об'єктивом, а в умовах війни цей слід набуває додаткового значення.

«Це не нейтральна фіксація, а виклик руйнації: камера фіксує не просто стан речей, а невловимий пульс людського буття на межі», — сказала Юлія Манукян. Вона наголошує, що за цифрами воєнних зведень і масштабними історичними процесами стоять конкретні люди, їхні тіла, голоси та спогади, тому збереження таких свідчень — це етична відповідальність.

Для самого Мельниченка фотографія сьогодні передусім спосіб документування. «Сьогодні дуже важливо документувати все, що відбувається з нашою країною, і зберігати це в пам'яті. Як автор я мушу це робити, просто не можу інакше», — сказав фотограф.

Сергій Мельниченко — фотограф із Миколаєва та засновник школи художньої й концептуальної фотографії MYPH. У 2017 році він отримав Leica Oskar Barnack Newcomer Award і став першим та наразі єдиним українським лауреатом цієї премії. До повномасштабної війни він працював переважно з постановною та концептуальною фотографією, а після 2022 року в його практиці посилився напрям документальної та соціальної фотографії. У доробку митця — близько 200 виставок, а його роботи зберігаються в музейних, фондових і приватних колекціях у Японії, Німеччині, Гонконгу, Бельгії, Норвегії, Литві, Франції, Україні та інших країнах.

Побачити «Докази життя» можна до 22 листопада 2026 року в Музеї сучасного мистецтва Одеси на вул. Європейській, 31/33. Музей працює з вівторка по неділю з 12:00 до 18:00, вхід на вернісаж вільний. Кураторки — Юлія Манукян та Анна Мороховська.