Великдень-1975 в Одесі: тиск на молодь, бійки та життя в очікуванні

Великдень 1975 року в Одесі припав на 4 травня. Радянська влада, хоч формально й відокремила церкву від держави, продовжувала вважати релігію ідеологічно чужою. Відкриті заборони на той час стали рідкістю, натомість застосовувалися витонченіші методи тиску. Особливу увагу приділяли молоді.

Напередодні великодньої ночі біля храмів встановлювали кордони міліції під приводом забезпечення громадського порядку. Разом із правоохоронцями чергували співробітники КДБ та дружинники з червоними пов'язками. Дорослих парафіян зазвичай пропускали, іноді перевіряючи вік за паспортом, а молодь намагалися не допустити до служби.

Через це головними центрами тяжіння для віруючої молоді ставали храми на кладовищах. Відвідування могил уночі офіційно не заборонялося, тоді як участь у великодній службі вважалася небажаною. Це робило її ще привабливішою. Підігрівшись дешевим портвейном, юнаки збиралися компаніями й намагалися прорватися крізь міліцейські оточення, аби постояти на службі кілька хвилин, а потім продовжити гуляння. Для багатьох це була не релігійна потреба, а весела пригода.

Після служби вуличні компанії нерідко влаштовували розбірки — так звані «хутір на хутір». До 1970-х років місто негласно поділили на райони, які підлітки називали «хуторами». Найвпливовішими з них були «Масив», «10-й квартал», «Княжий», «Пересип», «Поскот» і «Молдаванка». Головною ареною масових бійок ставав танцювальний майданчик у парку Шевченка — Майдан. У сутичках діяли своєрідні правила: не можна було бити лежачих, але використання підручних предметів як зброї, зокрема заточених гребінців, негласно схвалювалося.

Окремою сторінкою життя Одеси 1975 року була підпільна морська торгівля. Моряки, які ходили в закордонні рейси, заробляли на перепродажі дефіцитних товарів: джинсів, жувальної гумки, електронних годинників, синтетичних майок із принтами. Їхні неофіційні доходи могли вдесятеро перевищувати зарплату. Однак на моряках наживалися й міліціонери, й кримінальні елементи. Скупники товарів часто співпрацювали з ВБХСС та КДБ, а біля магазину «Торгсін» діяли аферисти-ломщики, які обмінювали чеки за завищеним курсом.

Житлове питання залишалося болючим. Багато одеситів тулилися в комунальних квартирах. Офіційний обмін державного житла був заборонений, тому підпільні біржі квартир на розі вулиць Філатова й Космонавтів та на площі Мартиновського (нині Грецька) були сповнені шахраїв. Аварії інженерних комунікацій, прокладених у 70-х, давалися взнаки вже наприкінці 1975 року, коли морози спричинили обмерзання ліній електропередач, прориви водопроводів і теплотрас.

Особливо болісною темою була єврейська еміграція. З початку 1970-х років радянська влада неохоче видавала виїзні візи, і до 1975 року бажання виїхати до Ізраїлю стало мрією для багатьох одеських єврейських сімей. Однак отримання дозволу супроводжувалося масою складнощів. Сім'ї зобов'язані були здати державне житло, а забрати гроші чи цінності майже не вдавалося: на митниці дозволяли вивезти лише 100 доларів на дорослого та одну валізу на людину.

Найжахливішим явищем стало цькування тих, хто виїжджав. У школах однокласники починали цькувати дітей, чиї сім'ї отримували ізраїльську візу. Дорослих викликали на профспілкові збори, позбавляли премій, звільняли за найменші проступки. Особливо принизливою була процедура звільнення з «бігунками» — обхідними аркушами, де брак навіть однієї печатки міг анулювати візу.