Втрачений рік: суспільство, війна та ціна помилок

Минулий воєнний рік запам'ятається насамперед як час кровопускання країни. Це неминуча реальність екзистенційної війни, яку Росія, розпочавши, уже не може просто зупинити. Війна не має кінця, адже для Москви давно вирішена дилема — чи має вона право на агресію. Вона вважає, що має, і переступила всі червоні лінії міжнародного права.

Спостерігаючи за арештами, екстрадиціями та територіальними зазіханнями сильних держав, неминуче постає питання: чи існує ще міжнародне право, чи ми вже б'ємося з тінню? Росія для себе відповіла просто: якщо Заходу можна, то й їй можна. Але якщо міжнародне право померло, то що тоді з правом національним?

Чи можна називати державу правовою, коли кандидатів у президенти відсторонюють від виборів, як у Румунії з Келіном Джорджеску, або коли українська влада санкціями фактично позбавляє Петра Порошенка права балотуватися на другий термін? Люди за своєю природою конформісти — вони заплющують очі на санкції проти власних громадян, на те, що одні військові не сходять з екранів, а інші роками сидять у холодних окопах без шансу повернутися живими.

На початку агресії Україна перебувала на найвищій моральній позиції. Минуло три роки — і ми скотилися до внутрішніх чвар, до з'ясування, хто більше любить Україну. При цьому замовчується проста реальність: держава більше не заохочує індивідуалізм, влада вчить нас бути гвинтиками системи. Це проявляється в санкціях, у забороні говорити мовою матері, у забороні думати всупереч «лінії партії».

Свобода зникає не під гуркіт танків, а під шепіт виправдань. Нова реальність не виникає раптово — вона привчає до себе поступово: спершу тимчасові обмеження, потім виняткові заходи, далі — мовчазна згода. І в якийсь момент людина вже не чинить опір, бо опір потребує зусилля, а звичка — ні.

Війни закінчуються, режими змінюються, а от утрачена здатність ставити запитання повертається набагато важче. Якщо суспільство розучилося сумніватися, сперечатися й обирати, перемога на фронті може обернутися поразкою в тилу. Головний іспит цієї війни — не лише вистояти, а й зберегти в собі людину. Минулий рік показав: ми були не найкращими учнями в класі історії.